Голодомо́р
1932–1933 років
Голодомо́р 1932–1933
років — акт геноциду українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та
урядом СРСР у 1932–1933 роках, шляхом організації штучного масового голоду, що
призвів до багатомільйонних[1] людських втрат у сільській місцевості на
території Української СРР[2] та Кубані[3], переважну більшість населення якої
становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами
вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним,
розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і
фізичного знищення частини українських селян
У 1930 році генсек ЦК ВКП(б)
Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про
хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до
третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на
сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на
порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав,
вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було
вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани
різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що
мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову
неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року в
СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.
На фоні цього, продовольче становище українських сіл
ставало все важчим. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися
до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок
якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки
визрів урожай 1932 року.
З іншого боку, зі збільшенням тиску на селян,
активізовувався селянський рух опору. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2
квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15
кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Вони
об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: «Верніть нам
Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть
СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!». В ті часи люди
організовувалися як могли, були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати,
сокири. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві
органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Прикладом таких подій, а також
методів боротьби Радянської влади з селянами, можуть служити документально
зафіксовані події у селах Устивиця та Федунка на Полтавщині.
Радянська влада не приживалася в Україні. Керівництво
СРСР розуміло це. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії
України Косіор заявив:
«Селянин приймає нову тактику. Він
відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський
уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке
голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите
зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт.
Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони
заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями »
Розумів це і Сталін. В листі Кагановичу від 11 серпня
1932 року, вождь писав:
«Якщо не візьмемось нині за виправлення
становища в Україні, Україну можемо втратити… Поставити собі за мету
перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню
зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати».
Таким чином, радянське керівництво ставило перед собою
дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги
хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на
хвилях українізації набував обертів.
Улітку 1932 р. Україна мала
повернути в рахунок погашення позики 8 млн 250 тис. пудів зерна понад
встановлену норму хлібозаготівель.
Голодомор
на Дніпропетровщині
На середину 1932 р. наша
область була однією з 6 адміністративних одиниць, з яких складалася Українська
Соціалістична Радянська республіка: 5 областей (Вінницька, Дніпропетровська,
Київська, Одеська, Харківська) та одна автономна республіка (Молдавська РСР −
становила територію сучасної невизнаної Придністровської республіки). У липні утворюється
ще Донецька область. Наша область на той час була значно більшою. ЇЇ територія
складалася з території сучасних Дніпропетровської і Запорозької областей та
частин – Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської та Донецької. До її складу
входило 9 національних регіонів: 3 німецьких, 2 єврейських, 2 російських та по
одному грецькому і болгарському.
Основною особливістю голоду 1932 – 1933 р. р. було те,
що трагедія стала результатом не стільки природних причин, скільки політики
влади. Хоча у 1932 р. в Україні й була посуха, її вплив не був настільки
великим, щоб привести до голоду. Неврожай був наслідком не погоди, а соціально
– економічної ситуації. Жахлива трагедія - голодомор - для українського
селянства почалася зі «сталінського стрибка» в індустріалізації та
славнозвісної «суцільної колективізації». Загнані в колгосп селяни не бажали
працювати задарма на державу. Але колгоспи були зручною формою тотального
вилучення продовольства у селян державою. Колективізація була винищенням
українського села як основи ринкової економіки та етносу, що розглядалися
комуністами як перепона на шляху до соціалістичного будівництва.
Зиму 1931-1932 років селяни України ледве пережили.
Для захисту соціалістичної власності ЦВК та РНК СРСР прийняли Закон від 7
серпня 1932 р. «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и
кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности», текст
якого корегував особисто Й. Сталін. Цей закон був зразком «соціалістичної
законності», він передбачав розстріл з конфіскацією всього майна, або, при
пом'якшувальних обставинах, позбавлення волі строком до 10 років та конфіскацію
всього майна. Амністія по цих справах не була передбачена. У народі цей закон
назвали «Законом про п'ять колосків». За неповних п'ять місяців дії цього
закону на Дніпропетровщині було засуджено 5215 осіб, з них 174 — до розстрілу.
Оскільки Дніпропетровська область не виконала план хлібозаготівель (на 20
вересня 1932 р. план був виконаний тільки на 27 % річного), то колгоспників
примусили провести повторний обмолот, а по дворах одноосібників знов пройшли
уповноважені і скрізь усе обшукували. У липні 1932р. на черговій обласній
нараді з питань хлібозаготівель секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У
В.Чернявський гостро критикував районне керівництво й голів колгоспів області
за їх спроби блокувати виконання плану хлібозаготівель.
«Червоні валки», як називалися
тоді обози з хлібом, почали свій рух до зсипних пунктів уже наприкінці липня
1932р. і продовжували його до глибокої зими, коли виконання хлібозаготівельного
плану вступило в критичну стадію. Сільське
господарство Дніпропетровщини, як і республіки в цілому, знаходилось у такому
стані, що не спроможне було справитись навіть із зменшеним планом хлібоздачі.
Багато селян чинило супротив підвищеному плану
хлібозаготівель. Від покарання селян партійне керівництво перейшло до покарання
районів та сіл, які не виконували план хлібозаготівель. 6 грудня 1932 р. ЦК
КП(б)У і РНК УСРР прийняли постанову «Про занесення на «чорну дошку» сіл, котрі
злісно саботують хлібозаготівлі. Статус «чорної дошки» означав фактично блокаду
селян, які позбавлялися права на виїзд, а оскільки в селі не було продовольчих
запасів, вмирали з голоду.
8 грудня 1932 р. газета «Зоря» Дніпропетровського
обкому надрукувала список 44 сіл, занесених на «чорну дошку». Першими в списку
були села Гаврилівка Межівського району та Вербки Павлоградського району,
населення яких повністю вимерло.
У квітні 1933 р. голод охопив практично всю Україну.
Дніпропетровська область під час цього голодомору зазнала найбільших втрат: з
усієї кількості зареєстрованих в Україні смертей від голоду 70 % припадає саме
на нашу область.
У
Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. I.
Яворницького зберігаються документальні джерела (газети, заяви, судові документи,
спогади тощо), фотоматеріали, деякі речові докази, які відтворюють окремі
сторінки цього трагічного періоду в долі українського селянства. На виставці
«Це не повинно повторитися» (зал № 9) та в стаціонарній експозиції музею
історії Дніпропетровської області в 1921-1941 рр. (зал №6) представлені
свідоцтва, що розкривають жахливу політику тоталітарної влади стосовно свого
народу.
Ось деякі із спогадів, взяті із архівів музею.
Верхньодніпровський район
Коваленко
(Губенко) Любов Тихонівна, 1923 р. н.
«Народилася я
у Криничанському районі Дніпропетровської області в селі Кринички у 1923 р.
Голодомор застав мене у селі Адалимово Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Село було
невеличке, приблизно з сотнею жителів. Розташоване село на одній вулиці з 35-40
хатками. Церкви у ньому не було. Закінчила я чотири класи, під час голодомору
ще не працювала, бо була дівчинкою, але потім робила у колгоспі куховаркою.
Колгосп був утворений під час колективізації. Голова колгоспу Іван Вишнюк був
наказовим з району, тобто чужий. Щодо подій 1933 року, то врожай того літа був
досить високий, але його у всіх позабирали.
Ніяких норм
здачі сільгосппродуктів у нас не було, просто приходили люди та й насильно усе
забирали, а хто не віддавав, того арештовували. Як і всі у селі, наша сім'я
мала присадибну ділянку, на якій того року ми виростили цибулю, моркву,
квасолю, горох. А ще я добре запам'ятала, що у 1933 р. був у нас досить добрий
урожай картоплі, її не забрали, бо не знайшли. Саме вона і врятувала мене і
моїх батьків від голодної смерті. Переселенців не було. А ось голодуючі - так.
До нас вони приходили. Такі худі-худі, тощі, як соломина. Ми їм допомагали, як
могли.
Голодних
смертей у селі не було. Не було й випадків людоїдства. Так що я цього не
бачила. У нашому селі була взаємодопомога. Кожен допомагав другому, хто чим
міг. Люди любили один одного, поважали».
Верхньодніпровський район
Черниш
Марія Семенівна, 1911 р. н.
«Народилася я
в селі Підлужжя Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Під час голоду
тут і проживала. В селі було десь 40 дворів і одна школа - 4 класи.
Із створенням
колгоспу зайшло в звичку забирати в людей зерно, насіння. Спочатку люди зносили
самі, бо треба було обсіяти, обсадити землю. Пізніше почали цілі бригади ходити
й забирати. Забирали збіжжя до останньої зернини, усю крупу, яка була,
картоплю. В 1931 р. хліб вродився не рясно. Частину зерна люди здали в колгосп,
а з врожаю 1932-го попало тільки по жменьці. Уже в перший рік ми їли переважно
картоплю. Борщ варили в основному з буряків, а замість хліба була печена
картопля. Так само харчувалися і восени 1932 р., хоч і вродило її тепер менше.
Зерно берегли на дальше. Лише вряди-годи дерли з нього крупу на жорнах, колесах
і варили куліш. Він був як святкова страва.
Чим ближче до
зими, тим менше було що їсти. Пекли буряки, кабачки. Підкрався голод. Варили
чай з м'яти, ромашки. 3 гречаної полови пекли «маторженики» - такі оладки. Ці
«маторженики» не можна було пережувати, через силу люди їх ковтали. Боліли
животи. Гречаний дух був важкий і ядучий. Люди мучились.
Село
пригнітилось. Ні пісні, ні собачого гавкоту. Коли прийшла зима 1933 року, то
запасів їжі зовсім не стало. Коні валилися з голоду. Коли яка коняка падала, на
неї з сокирами накидались такі ж голодні люди. Вмирали поодинці. Вимирали цілі
сім'ї. Люди ставали самі на себе не схожі».
До літа 1933 р. голод досяг
апогею. За свідченням голови Магдалинівського райвиконкому, влітку 1933 р. в
районі були господарства, де дорослого населення майже не залишилося. У жнива
1933 р. населення, яке вижило, не змогло його зібрати, оскільки площа посівів
зросла на одного працездатного в 10 разів.
Не зважаючи на ці факти, радянська влада
не зглянулася на вмираючого селянина. Більше того вивіз збіжжя з України
продовжував зростати. З телеграми заступника голови Ради праці й оборони
Куйбишева в ЦК КП(б)У: «Пропоную
терміново посилити першу чергу відправку порти, відвантажити до кінця місяця
тонн пшениці 30 тис., ячменя — 20 тис., жита — 10 тис., не рахуючи вже
відвантаженого. Приміть як бойове завдання щоденних відвантажень».
На голод не тільки ніхто не звертав ніякої
уваги, але вважалося антидержавним на нього реагувати. З листа секретаря ЦК
КП(б)У С. В. Косіора секретарю ЦК ВКП(б) Й. Сталіну: «В нас є окремі випадки і навіть окремі села, які голодують, однак це
лише результат місцевого головотяпства. Всілякі розмови про «голод” в Україні
необхідно категорично відкинути».
Лише після того, як люди почали помирати
десятками тисяч, влада стала завозити до області продовольчу допомогу. Але
майже вся вона була передана активістам, що здійснювали хлібозаготівлі.
Робітникам МТС та радгоспів було виділено 15 тис. пудів, школам і дитячим
садкам — стільки ж, колгоспникам — 30 тис, а колгоспному активу — 750 тис.
пудів. Помираючим від голоду масам колгоспників практично нічого не дісталося.
Документи того часу свідчать про факти людоїдства у сільській місцевості, у
березні 1933 р. канібалізм набув характеру епідемії. В архіві МВС України лише
по Дніпропетровській області зберігається 73 справи про людоїдів.
В Україні, а особливо у
Дніпропетровської області намітилося неорганізоване переселення колгоспників
разом з сім’ями на Кубань і Дон. З деяких сіл емігрувало до чверті селян і
навіть більше.
Щоб запобігти цьому 27 грудня
1932 р. в СРСР було запроваджено паспортну систему. Колгоспникам паспорти,
звісно ж, не поспішали видавати. Безпаспортні селяни були закріплені, а
простіше кажучи — закріпачені за колгоспом як безправні державні найманці аж до
1956 р.
22 січня 1933 р. Й. Сталін і В.
Молотов підписали ще один наказ, яким не допускався виїзд селян з України до
Росії і Білорусі. Вся Україна була оточена військовими загонами, які не
випускали селян за кордони Радянської України. На залізницях чатували патрулі,
а навколо сіл діяли заслонові загони військ наркомату внутрішніх справ (НКВС).
Без довідки сільської ради селянин не мав права залишати село. Його затримували
і повертали до місця проживання, що нагадувало резервацію.
Селянство не мовчало. Та роки
суцільного піднесення повстанського руху початку 1920-х були далеко позаду.
Деморалізоване, загнане до колгоспів, неодноразово репресоване, голодне
селянство не могло становити серйозної загрози для потужного тоталітарного
комуністичного режиму. Тривале голодування призводило до апатії й деморалізації
людської свідомості, до божевілля й канібалізму, перетворювало людей на тварин.
Наслідки репресивних дій «совєтської» влади
стосовно українського селянства у 1932–33 рр. були жахливими.
Менше ніж за півтора року з літа 1932 р.
до кінця 1933 р., тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони
людей. Причому найбільше втрат припадає на весну 1933 року. За підрахунками
демографів, в Україні тоді від голоду помирало 17 людей щохвилини, одна тисяча
— щогодини, майже 25 тисяч — щодня.... Ціною цих жертв стали лише 89,5 млн.
пудів зерна, які вдалося вичавити з селян з листопада 1932-го по січень
1933-го.
Менш тяжкою була ситуація в тих
селах, які знаходилися біля великих промислових міст або залізниць. У 1933
році, за словами О. Мельника, Кривбас не справлявся з планом видобутку руди
(всього 72% від плану), тому терміново на допомогу було мобілізовано селян. Це
врятувало від голодної смерті багатьох жителів сіл, адже гірники, як би там не
було, в 1933 році отримували по 400–500 грамів хліба. Схожа ситуація була у
Верхівцеве, адже більшість дорослого населення працювало на залізниці…
Спогади
свого діда, жителя села Козинка Верхньодніпровського району Орлова Петра
Олексійовича (1885 – 1971), розповідає керівник гуртка «Спадщина» Орлов О.С.:
«Працював я сигналістом на станції Верхівцеве, а після
роботи разом з своєю великою родиною обробляв наділену землю. У 1932 році, після
агітації голови колгоспу «8 Березня» (пізніше імені Горького) Нагірного Федора,
здав свій сільськогосподарський інвентар, який придбав протягом
багатьох років, а також значну частину вирощеного врожаю. Правління
колгоспу мені пообіцяло, що більше претензій по хлібозаготівлі до мене не буде.
Керуючись обіцянкою, я нічого не ховав. Але через декілька тижнів до мого двору
завітали уповноважені особи і забрали абсолютно все зерно, навіть замели комору.
Під комином знайшли квасолю у макітрі і ту забрали. Голова Нагірний оббирав
двори на іншому боці вулиці і на мої заклики про допомогу та справедливість не
реагував. Так радянська влада нахабно обдурила мою сім’ю – дружину та 8 дітей. Мене спочатку охопив такий
відчай, що хотів накласти на себе руки – повіситися. Як глибоко віруючий
селянин не зміг взяти такий гріх на душу
і залишити родину без основного годувальника. З великими труднощами дожили до
нового врожаю, хоча в деяких дітей попухли ноги. Вони увесь час просили їсти і
дружина Килина проявляла
незвичайну фантазію, щоб як-небудь угамувати дитячий голод. Мого пайка хліба,
який видавали на залізниці, на 10 душ було занадто мало…»
Письменник Микола Кучер
(випускник нашої школи 1950 року), який народився в селі Широкому
Верхньодніпровського району в 1932 році, у книзі «Дубравлаг» переповів спогади
своєї матері:
«Навесні 1933 року, коли посилився голод, у нашу хату
прийшли сільські активісти на чолі з головою колгоспу Клименком і забрали
половину нашої картоплі (2 відра) і всю квасолю. Наша мати плакала, благала,
щоб не брали бо діти помруть з голоду. На це комуніст Клименко порадив матері
не скиглити про голодних дітей, а мужньо по-більшовицькому долати тимчасові
труднощі з харчами. Справедливості ради слід зазначити, що цього Клименка разом
з чотирма активістами (бригадирами та агрономом) у кінці 1933 року прилюдно (у
школі) судили і розстріляли. Не за голодомор, ні, а за розбазарювання
державного зерна (роздали колгоспникам щось на трудодні.»
Результатом Голодомору 1932–33
рр. стало знищення значної частини населення краю, а також ринково-товарного
сільськогосподарського виробництва. Ліквідувався традиційний устрій, культура
українців, значною мірою змінювався етнічний склад населення, посилилися
процеси русифікації, в суспільстві запанували авторитарні засади в усіх сферах
соціального життя. На початку 1930-х рр. світ із усією очевидністю йшов до
нової війни, а Україна без населення втрачала своє економічне значення. Для
Кремля значно важливішим було знищити волелюбне українське селянство, ніж
підвищувати обороноздатність країни за його рахунок.
На жаль, багато людей в Україні і
досі живуть у полоні міфів. Найжахливіше те, що серед них є нащадки тих, що
померли від того страшного голоду. Як же «вшановують» жертви Голодомору на
Дніпропетровщині? В обласному центрі, як і в багатьох інших населених пунктах
області, і досі існують вулиці С. В. Косіора — одного з організаторів Голодомору
в Україні. У центрі Дніпропетровська і досі висять вивіски (не кажучи вже про
саму назву міста) з іменам тих, хто прямо чи побічно причетний до розв’язання
Голодомору. Мова про Куйбишева і Петровського
У 2003 році Український парламент
назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010
року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення
злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме
генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара
Мойсейовича Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В'ячеслава
Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого
секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і
констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість
людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за
даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених
становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.
Офіційне вшанування пам'яті жертв
Голодомору, в тому числі, визнання його геноцидом українського народу,
розпочалося за ініціативи української діаспори у США та Канаді. Так, починаючи
з 1983 року, в столиці канадської провінції Альберта місті Едмонтоні, в мерії
міста щорічно проводиться відзначення річниці Голодомору. На офіційній частині заходу традиційно присутні мер
міста й керівники провінції. Біля входу до мерії встановлений перший у світі
пам'ятний знак на вшанування річниці Голодомору «Розірване кільце життя». У
1988 році Конгрес США, а в 1989 році — Міжнародна комісія юристів офіційно
визнали голодомор 1932-33 років актом геноциду проти української нації.
З 17 по 22 листопада 2008 року на
Україні, на державному рівні пройшла серія заходів, присвячених 75-й річниці
Голодомору. 22 листопада в День пам'яті жертв голодоморів (крім Голодомору
1932-1933 тут ще згадуються Голодомор 1921-1923 і Голодомор 1946-1947) в Києві
була відкрита перша черга меморіалу пам'яті жертв голодоморів. Побудований за 5
місяців об'єкт розташований в безпосередній близькості (менше 50 метрів ) від об'єкта
Всесвітньої спадщини - Церква Спаса на Берестові. Створення меморіального
комплексу Національний музей «Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні»
завершено відкриттям музейної частини 24 серпня 2009.
23 листопада 2008 папа римський
Бенедикт XVI під час свого недільного слова на площі Святого Петра у Ватикані
вшанував пам'ять жертв голодомору на Україні та інших регіонах колишнього
Радянського Союзу, сказавши, вітаючи українською мовою українських паломників:
«... В ці
дні відзначаються 75-ті роковини Голодомору - Великого голоду, який у 1932-1933
роках викликав мільйони смертей в Україні і в інших регіонах Радянського Союзу
під час комуністичного режиму. Щиро бажаючи, щоб ніякий політичний устрій більше
ніколи не зміг, в ім'я ідеології, відмовити в правах людини, його свободи і
гідності, у молитвах згадую про всіх невинних жертв цієї жахливої трагедії
... »
Не будь байдужим і ти, 28 листопада, у суботу,
долучися до всеукраїнської акція «Запали
свічку».
Використана література
5.Микола Кучер «Дубравлаг» Дніпропетровськ ВПОП «Дніпро» 1996 рік.
6.Документальні джерела Дніпропетровського історичного музею ім. Д. I.
Яворницького
Комментариев нет:
Отправить комментарий